Биография

Мене звати Інна Богословська. Я юрист, моя професія – допомагати і захищати. І тому не очікуйте від мене обіцянок красивого життя та молочних річок, що течуть серед кисільних берегів. Ми й без того надто довго жили красивими обіцянками і пустопорожніми розмовами. Ми надто довго вірили брехні, ховали голову в пісок, дозволяли шматувати Україну, тоді як треба було просто і без гучних гасел стати на її захист. Стати на захист своєї країни, свого дому, свого багатства – що може бути більш природним для людини, патріота, громадянина? Проте ми захопилися пошуком правих та винуватих, боротьбою між «помаранчевими» та «біло-синіми», і забули про те, що кожен із нас, і всі ми разом – це Україна. Розмаїта, багатонаціональна, багатоконфесійна, багатолика, така різна, але єдина і неподільна.

«Левову частку своїх статків я заробила не в чиновницькому кріслі, а юридичною практикою»

Сьогодні настав час стрепенутися від сну, замішаного на брехні й ворожнечі, і розпочати відновлювати країну. Очищувати її від корупції та відроджувати заводи, повертати несправедливо приватизовані багатства і зміцнювати її міжнародний престиж. Україна – не колонія Росії і не бідна жебрачка під дверима Євросоюзу. Ми – країна з багатою історією, ресурсами та можливостями, і в нас має бути свій шлях та своя гідність. Але перш за все – відбудовувати й очищати.

Відновити країну – це завжди тяжка праця, тернистий шлях, який нам усім треба пройти разом. Єдине, що я можу вам пообіцяти, – свою допомогу в цій справі.

Я така ж сама, як і ви, я одна з вас. Саме тому, кожного разу, коли я виступала в залі судових засідань адвокатом, аудитором чи антикризовим консультантом підприємства, яке гине під тиском Податкової або ж нечесних конкурентів, перш за все я відстоювала не букву закону, не інтереси суддів або прокурорів, а життя пересічних українців.

Левову частку своїх статків я заробила не в чиновницькому кріслі, а юридичною практикою. Втім, я була змушена відмовитися від неї, коли зіткнулася з корупцією, що роз’їдала судові органи. Пороки нинішньої влади я намагалася виправити своєю роботою в парламенті, але моїх зусиль було вкрай мало. Саме тому я прошу вас про допомогу. Саме тому ви зараз читаєте мою біографію – біографію кандидата у президенти України Інни Богословської, яка присвятила себе простому покликанню – допомагати й захищати – все своє життя.

***

Моя мати Людмила Гудиря – українка, уродженка передмістя Харкова. Батько – Герман Богословський, наполовину німець: бабусю звали Клара Эдхард, ще чверть крові в ньому російської та чверть – польської. Тобто, в мене у крові повний геополітичний вибір України.

«Юристом я вирішила стати слідом за матір’ю»

Я народилася у Харкові 5 серпня 1960 року. Батько – кадровий військовий, викладач ВНЗ, мати – юрист. Я вирішила піти слідом за нею та вступила до Харківського юридичного інституту (сьогодні – Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого).

1982 року закінчила з відзнакою ВНЗ і того ж року почала практичну роботу юриста в Харківській обласній колегії адвокатів. Під час роботи захисником вела всі види цивільних і кримінальних справ. Першу справу виграла у 22 роки.

Цій роботі я зобов’язана першим зіткненням із безжалісною машиною правосуддя, яка часто буває сліпою. Працюючи адвокатом, я вперше побачила, як чиновник одним розчерком пера може змінити долю людини.

Минав час, і я бралася не тільки за кримінальні, але й за господарські справи, що потребували докладного знання бухгалтерського обліку та всього господарського законодавства. Через мої руки пройшли справи піонерів кооператорського руху та перших жертв рейдерських атак.

«Бути свідком того, як корупція перетворює адвокатів із захисників людей на переносників хабарів, стало нестерпним»

За все своє життя я не дала жодного хабара слідчому або судді. На жаль, саме тому я була змушена розпрощатися з адвокатською діяльністю. Бути мовчазним свідком того, як тотальна корупція точить древо правоохоронної та судової системи, перетворюючи адвокатів із захисників людей на переносників хабарів, стало просто нестерпним.

Отримані в юриспруденції знання було вирішено залучити для захисту підприємців. Мною було організовано одну з перших в Україні аудиторських компаній. Докладне знання господарського права й економіки дозволило мені також зайнятися кризовим менеджментом. Я стала антикризовим консультантом. Мені платили за вміння знаходити вихід там, де всі бачили лише катастрофу, за реанімацію підприємства, майже закритого податківцями, за здатність відстоювати робочі місця у боротьбі з чиновницьким свавіллям. Усі гроші, які я заробила за своє життя, отримані саме за цей труд.

Восьмирічний досвід роботи у сфері юридичних та аудиторських послуг дав можливість зібрати величезний матеріал про ті проблеми, які склалися у нашій державі. Це лише зміцнило мою думку: допомагати – моє покликання. Втім, сьогодні цього замало. Українці потребують не тільки допомоги і захисту, але й розвитку.

***

У 1992 році розпочалася моя робота в органах влади. Мене запросили до правової колегії Державної Думи – консультаційного органу президента Леоніда Кравчука. Серед наших завдань – обговорення та аналіз законопроектів, експертна оцінка різних законодавчих ініціатив. У складі Думи я була наймолодшим членом.

«У складі Думи я була наймолодшим членом»

Я брала участь у розробці перших українських законів, пов’язаних із економікою. Наприклад, закон «Про господарські товариства» був майже повністю написаний на кухні моєї двокімнатної харківської квартири.

***

Держдума існувала недовго, до того ж стало зрозуміло: просто давати поради владі – цього недостатньо для вирішення нагальних проблем. Отже, у 1998 році я вирішила розпочати активну політичну діяльність.

Під час передвиборчої кампанії до Верховної Ради я балотувалася по 169 виборчому округу Харкова. У цьому окрузі я народилася, закінчила школу, тут і зараз мешкає сім’я моєї дочки. У мене були серйозні опоненти (загалом 14 осіб, усі чоловіки), серед яких – лідер міської організації Комуністичної партії, один із лідерів Соціалістичної партії, лідер соціал-ліберального об’єднання тощо.

«Тріумфальна перемога нікому не відомої жінки-політика стала сенсацією для українського політикуму»
Моя програма ґрунтувалася на власному баченні вирішення державних проблем. 31 березня 1998 року за неї проголосували понад 30,4% виборців округу, що дозволило випередити найближчого конкурента більш ніж удвічі. Тріумфальна перемога нікому не відомої жінки-політика стала на той момент сенсацією для всього українського політикуму.

Моя робота у Верховній Раді розпочалася з парламентського Комітету з питань фінансів і банківської діяльності. У лютому 2000 року я стала першим заступником голови Бюджетного комітету Верховної Ради, була членом Контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації.

Підсумок цієї роботи – сотні статей у Бюджетному, Кримінальному, Цивільному, Господарському та Податковому кодексах. І перша концепція реформування оподаткування – новий Податковий кодекс, представлений мною у травні 1998 року. Деякі його положення, зокрема лінійна ставка на прибуток фізичних осіб, все ж таки були застосовані. Проте для втілення в життя всіх моїх пропозицій владі, як і раніше, бракує мужності.

«Я для себе чітко сформулювала визначення корупції»

Одинадцять років тому я пропонувала відмовитися від ПДВ  та перейти на податок з продажів. Пропозицію відкинули, і сьогодні ми бачимо, що заборгованість держави перед підприємцями по цьому податку перевищує вже 10 млрд гривень. У чому ж полягає причина упертості влади? Вона пояснюється тим, що на ПДВ, як і на постачанні газу, і на держзакупівлях, створюються основні корупційні капітали у країні. Саме тоді я для себе чітко сформулювала визначення корупції, яка завжди є наслідком зарегульованості, закритості процедур та відсутності належного контролю.

У Верховній Раді я працювала у декількох фракціях (Народно-демократичної партії, Партії зелених, фракції «Трудова Україна»). Підкреслюю: у фракціях, але не в партіях! Що саме я прагнула в них знайти? Ту політичну ідеологію, яка б відповідала моїй, а також людей, які б поділяли та підтримували мої переконання. Врешті-решт, мені довелося створити свою партію «Віче» та написати для неї програму, подібної до якої досі немає у жодної партії України. Але про це дещо пізніше.

***

У 2002 році моя підтримка в мажоритарному окрузі, де я балотувалася до парламенту, становила 75%. Фактично це означало гарантоване місце у Раді на нових виборах 2002 року. Проте я відмовилася від кар’єри мажоритарного депутата, оскільки усвідомлювала необхідність створення в Україні нової партії, яка представляла б інтереси середнього класу, що тільки-но зародився. У той час я разом зі своїми колегами запропонувала українцям «Команду озимого покоління», яка започаткувала політику нової естетики та стилю, політику нових програм.

«Життя довело правильність того шляху, який ми обрали»

«Команда озимого покоління» вирішила спертися на тонкий прошарок найбільш соціально та політично активних громадян – і не пройшла до Верховної Ради. Але хіба ми програли? Ні! Новаторська для того часу програма довела свою актуальність, хоча це сталося значно пізніше. Життя довело правильність того шляху, який ми обрали.

***

Політика – це лише інструмент створення умов для розвитку кожної людини і країни в цілому. Це моє визначення того, чим я займаюсь. Втім, коли я подорожувала по країні під час виборчої кампанії «Команди озимого покоління», з півночі на південь і зі сходу на захід, я зрозуміла: у більшості тих, хто займається політикою, відсутній не лише проект розвитку країни, але навіть розуміння того, що ж таке Україна. Пошук відповіді на питання «Що таке Україна та як її облаштувати?» став для мене життєво необхідним.

У січні 2003 року мною було започатковано створення громадського об’єднання «Віче України». Під егідою «Віче» я декілька років їздила країною, збирала групи експертів і фахівців у різних галузях за круглим столом. За два роки у конференціях, що їх організувало «Віче», взяли участь майже 30 тис. чоловік. Підсумком всіх цих зустрічей стала «Програма розвитку країни» (ПРК), яку ми презентували наприкінці 2004 року.

Остаточна версія «Програми розвитку країни» була презентована 2 червня 2005 року. Програму було видано книгою накладом мільйон примірників, який одночасно поступив у продаж та вільне розповсюдження. Саме тоді з такої нагоди ми провели в Києві концерт Горана Бреговича. Це стало справжнім подарунком для всіх цінителів сучасного балканського генія.

                                                                                  ***Ми не змогли пробитися до парламенту в 2002 році, але все ж таки заявили про себе. Практично одразу після виборів нам пропонували ті або інші високі посади. Однією з таких пропозицій стала робота у Кабінеті міністрів Віктора Януковича на посаді керівника Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва.

На цю роботу я прийшла у травні 2003 року. Для чого? Побачити виконавчу владу із середини, подивитися, як вона працює, та переконатися: оцінка, що я дала її зовні, відповідає дійсності. Головне, що я хотіла перевірити, – чи здатна я змінити чинну систему влади, чи влада змінить мене.

Довго перевіряти не довелося. Мій комітет тоді зміг призупинити ухвалення сотень незаконних актів, які виходили з економічного блоку уряду і суперечили законодавству та інтересам підприємців. Звичайно, це викликало бурхливе незадоволення першого віце-прем’єра Миколи Азарова – як людини, що сповідує авторитарний стиль керування.

«Моя заява про незгоду з політикою уряду породила термін «азаровщина»
Моє протистояння з ним закінчилося системним конфліктом. У січні 2004 року я була змушена заявити про свою незгоду з політикою, яку запроваджував економічний блок уряду, і подала у відставку. Саме після моєї заяви народився термін «азаровщина».
Головний висновок, який я зробила після нетривалої роботи у владі: Україна терміново потребує зміни управлінських еліт. Без цього навіть не йдеться про можливість реальних якісних змін у політиці та економіці.

***

У травні 2004 року на запрошення спікера парламенту Володимира Литвина я увійшла до складу Суспільно-політичної консультативної ради при Голові Верховної Ради. Ця консультативна рада була створена для залучення громадськості до діяльності парламенту, для аналізу та консультацій при ухваленні законодавчих рішень. На жаль, вона існувала недовго і повторила долю Держдуми президента Кравчука.

«Декілька тижнів міліцейської облоги мене не налякали»

Паралельно із цим я займалася суспільно-політичною роботою. Моя активність була такою потужною, що більшість вважала, ніби я досі зберігаю депутатський мандат. Саме депутатською недоторканністю найчастіше пояснюють мою сміливість під час відстоювання інтересів тисяч робочих Нікопольського заводу феросплавів. Це неправда. Декілька тижнів міліцейської облоги мене не налякали. Проте постійні погрози і тиск влади примусили мене протягом місяця ховати своїх дітей у друзів та самій жити у постійному очікуванні арешту.

У вересні 2005 року група «Приват» за підтримки прем’єр-міністра Юлії Тимошенко намагалася визнати незаконною приватизацію НЗФ корпорацією «Інтерпайп», заснованою бізнесменом, депутатом Верховної Ради Віктором Пінчуком. Грубо порушуючи закони, уряд Юлії Тимошенко знехтував усі норми приватної власності та вимагав того ж від суддів.

У цій справі я була залучена як адвокат, але відстоювала інтереси не Пінчука, а тисяч робітників, які через корпоративний скандал могли опинитися на вулиці. Крім того, я відстоювала сам закон. Будь-який бізнесмен, коли прагне відібрати бізнес у свого партнера із залученням чиновника, має пам’ятати, що так само легко може сам позбутися своєї власності. Прихильність влади дуже швидко змінюється, залежно від політичної кон’юнктури. Саме це я намагалася пояснити власнику групи «Приват» Ігорю Коломойському.

Тоді ми змогли відстояти закон і справедливість. Але той випадок змусив мене твердо стояти на системному захисті права власності та на принципі, який говорить: не можна ганятися за відьмами з минулого і не можна навести в ньому лад. Лад можна навести тільки в майбутньому!

***

У вересні 2005 року позачерговий, VII з’їзд Конституційно-демократичної партії ухвалив рішення про її перейменування у партію «Віче», а мене обрали головою партії. Громадське об’єднання «Віче України» підлягало перетворенню на партію «Віче». Іншого шляху, аби втілити в життя нашу «Програму розвитку країни», не було.

«Ми розіслали «Програму розвитку країни» лідерам усіх великих партій та запропонували використати її у своїх програмах»
Одразу ж після презентації влітку 2005 року «Програми розвитку країни» ми розіслали її лідерам усіх великих партій та запропонували використати її у своїх програмах. Однак, попри те що на той момент у жодної з політичних сил не було власної програми, ми не отримали відповіді.

Півтора року потому, коли я зрозуміла, що ситуація в країні змінюється тільки на гірше, я знову звернулася до політичних лідерів із пропозицією спільної праці у рамках нашого «Плану розвитку» – і, як не дивно, отримала дзвінок від прем’єр-міністра Віктора Януковича. Після низки зустрічей він запропонував мені увійти до складу Урядового комітету з реформ та очолити робочу групу з реформування ділового законодавства. Активну роботу в ньому я розпочала у березні 2007 року.

Комітет мав статус державного. А Інна Богословська – єдина, хто не тільки не входила до складу міністрів, але навіть не мала статусу народного депутата. Саме тому прем’єр запропонував мені у квітні 2007 року посаду заступника міністра юстиції.

«Тільки в Урядовому комітеті з реформ я отримувала задоволення від роботи у виконавчій владі»

Скажу відверто – період в Урядовому комітеті з реформ був єдиним, коли я отримувала задоволення від роботи у виконавчій владі. Злагодженість дій та сприятливі умови були причиною цього. Із березня до жовтня 2007 року нам вдалося розробити масу документів, які могли б полегшити роботу в Україні. Один із них – закон «Про акціонерні товариства», ухвалення якого я вважаю своєю заслугою. На жаль, робота Урядового комітету була перервана оголошенням про дострокові парламентські вибори.

***

У 2007 році Віктор Янукович запропонував мені увійти до першої п’ятірки передвиборчого списку Партії регіонів. З’їзд партії «Віче» висловив свою згоду на це, тому що вирішив: поза парламентом нам буде складно втілити у життя свій «План розвитку країни». Таким чином, у жовтні 2007 року я була обрана до парламенту четвертим номером виборчого списку Партії регіонів, членом фракції Партії регіонів.

Менше ніж за рік перебування у ПР мені вдалося стати членом президії партії, першим заступником парламентського Комітету з культури та духовності (грудень 2007), членом Опозиційного уряду (січень 2008), та очолити на початку 2009 року тимчасову слідчу комісію Ради з розслідування функціонування газотранспортної системи України та забезпечення газом споживачів у 2008-2009 роках.

Так само, як і в 2002 році, я могла б спокійно сидіти у депутатському кріслі. Проте я усвідомлюю нагальність кардинальних реформ, тому у травні 2009 року подала заяву про вихід із Партії регіонів та оголосила про намір балотуватися на пост президента України.

«Партію регіонів я неодноразово публічно закликала до більш рішучих і відповідальних дій»
Під час роботи в партії я зробила все, аби програмні завдання та цілі ПР втілювалися у життя. Водночас, нерішучість і кон’юнктурність частини партійного керівництва призвели до падіння довіри та до неефективності роботи. Мій вихід не був несподіваним або зрадницьким. Тим, хто стежить за політикою, добре відомо: я неодноразово публічно закликала партію до більш рішучих і відповідальних дій.

Тепер мені доведеться здійснювати їх самотужки, за вашої підтримки. Багато років я намагалася донести до політиків і до країни свої ідеї та проекти, які зазвичай випереджали сьогодення. Думаю, настав час просто втілити їх у життя.

Для цього нам потрібно докласти чимало зусиль – хоча б для того, аби відстояти право висловлювати свою думку та самостійно вирішувати долю країни. У травні цього року я першою виступила проти змови ПР і БЮТ, мета якої – позбавити українців права обирати президента. Політики не залишать своїх спроб узурпувати владу, тому нам необхідно повернути віру в те, що ми дійсно здатні вирішувати долю України. Задля допомоги вам я докладу всіх своїх зусиль.